А було так. Після підкорення в 1969 році Ельбрусу, Володимир Івасюк повертається на Батьківщину і мандрує Карпатами. Михайло Івасюк, батько композитора, писав в своїй книзі "Монолог перед обличчям сина":

Ціною будь-яких зусиль йому хочеться знайти тлумачення поетичної загадки – червоної рути, яка зав'язла йому в серці...".

Розібратися з цією загадкою допомогла поїздка в липні 1970 р. до села Розток. Композитор їхав разом з ансамблем танцю "Вітерець" Чернівецького палацу залізничників. Їхали не просто так, а на зйомки фільму "Білий птах з чорною ознакою".

Місцеві жителі розповідають Володимиру Івасюку легенду про червону руту, дивовижне гірське чар-зілля. В Розтоках "з'являється остаточний варіант тексту, який і прозвучить 13 вересня в ефірі Українського телебачення у передачі "Камертон доброго настрою".

Мабуть, Володимир добре вподобав собі Розтоки (справжня перлина Карпат!), бо коли у 1975 році Віктор Стороженко вирішує зняти фільм "Пісня завжди з нами", в якій Софія Ротару виконувала шість Івасюкових пісень, то для зйомок вибирають саме Розтоки".

Та не це в церкві найцікавіше. І не колодязь. І не грушки, що сипляться до храмових дверей.

Найцікавішою тут є табличка на стіні храму, яка виходить на дорогу. Табличка ця, присвячена 50-літтю царювання австро-угорського імператора Франца-Йосипа, мене розчулила своєю безмежною простотою і наївністю. Зроблена в часи, коли неписемність була поширеним явищем і граматичні помилки не вважалися смертним гріхом, вона тішить нас, закомп'ютеризованих власників словників і дипломів. Супер-напис!

Процитую ще статтю "Село моє - Розтоки" Марії Влад:

"Моя мама Одокія була передостанньою з чотирнадцяти живих дітей у родині розтоцького багатія Мирона Оринчука. Дід сам був грамотний і маму віддав до школи. Але ненадовго. Шкода було на навчання час витрачати, коли в господарстві не вистачає робочих рук. Мама змалку вишивала, плела, пряла, навіть ткала на верстаті. Була вродливою, розумною, гострою, як бритва. Розповіла мені історій не на одну книжку. Пригадую і таку. До хати Мирона Оринчука сходилися святково вбрані жінки з дітьми. З усього села. Трава була викошена. Вони стелили вовняні ковдри скрізь царинками — посідали, полягали. Молилися цілий день. Хтось пустив чутку, що сьогодні буде кінець світу!.. Останній день на світі християнська душа воліє провести в покаянні, молитвах, у найкращому одязі. І не самотою, а всі разом. Діялося щось неймовірне. Із ранку до вечора старі й молоді, навіть немовлята почувалися й поводилися, як на тім уже світі, де все земне втрачає вагу перед Божим Судом.

Мама вповідає, що і вона маленька з сестрами, мамою та бабусями чекали з усіма того кінця світу. І вона була розчарована. А то десь у сусідньому селі відливали церковний дзвін. А щоб той дзвін був гучним, треба пустити гучну брехню. Такий ходив поговір. От і вигадали про кінець світу".