Тепер я розумію, чому конотопські жінки - відьми. Принаймні дві з них: та, що увійшла в ХІХ сторіччі в українську літературу, і та, що в ХХІ намагається прорватись в українську політику (хоча ідеологічно їй місце саме в ХІХ сторіччі). Я знаю, чому в них виростають хвости і скаженіє характер.
Бо жити в ТАКОМУ місті, де населення під 100 000 чоловік, а хоч якоїсь архітектурної радості й близько немає, і не звідмитись - неможливо.
Андрухович був правий, коли писав, що людину формує пейзаж. Коли навколо степ, коли навколо брудні багатоповерхові бараки, коли залізниця - єдиний фактор, який зробив з села місто Конотоп півтора сторіччя тому, коли на будинках навіть через 15 років незалежності -радянські герби, хочеться завити. На місяць. І відлетіти звідси. Навіть на мітлі.
Я чомусь була впевнена, що це місто в Сумській області, цей фактично останній великий перевалочний пункт на українському північно-східному кордоні є якщо й не переповненим старовини, то принаймні таким, що зберігає ЩОСь. Ну хоч щось: стару церкву, якийсь ліцей, палац, що завгодно. (Ні, про трамваї не треба, я знаю).
Конотоп і я - в нас давні відносини. Те, що я тут двічі на місяць буваю проїздом, не рахується. Це не безпосередній контакт. Це транзит. Але влітку 2002 року мені довелося двічі відсижуватись на незручних вокзальних лавицях в очікуванні на ранок, поїзд і майбутнє диво Кьонігзберга. Брррррррррр. Йти серед ночі щось досліджувати десь в місті - нереально, неможливо, неймовірно. Я залишила дослідження на потім.
Потім настало 13 березня 2006 року. Я мала трохи часу, я сіла в маршрутку і поїхала в центр.
Дорогою зацікавив лише приватний сектор - своїм, якось трохи про-російським таким, стилем. Різблені і різні ставні на вікнах - такі, такі, і ще такі. За будиночками зі ставнями стояли похмурі п'ятиповерхові хрущоби. (В 2011 році в одній з них зайшла до універмагу, де ненав'язливо звучав російський блатняк. Тьху).
В центрі міста розмахував правицею стрункий довгоногий чолов'яга. Чомусь з обличчям Лєніна. Проапгрейджений такий вождь, ідеал фізкультурників. Більш-менш старим виглядав лише синій Будинок Рад, з вікон якого лунали треш-металові звуки: якась аматорська команда репетує-репетирує? Таким радам я рада.
