Там, де зараз стоїть Кіровоград, на зламі XV-XVI столiть зародилося козацтво. Тут, на Дніпрі, гула, воювала і веселилась Запорозька Січ. Неподалік розташовувались зимівники — козацькі житла, що з плином років перетворювалися на хутори. Родючі придніпровські землі, гарні краєвиди, багатий на рибу Інгул — все це подобалося козакам. Пам’ятає ті часи передмістя Кіровограду Лелеківка — колись на цьому місці знаходився зимівник козака Степана Лелеки. Та й інші передмістя — Ковалівка, Балка — теж могли виникнути з хуторів-зимівників.
У 1754 р. на місці Кіровограду виростає фортеця Святої Єлисавети з двома передмістями: Биковим та Пермським. Залишки фортеці й зараз можна побачити в південно-західній частині міста. 11 січня 1752 р. вийшов царський указ про охорону піденних кордонів Російської імперії:
«...Для защиты, на всякий случай, от нападения вражеского...построить ... земляную крепость, которую именовать крепостью Святой Елисаветы».
Кордони охороняли не лише від татарів та турків, а й від бунтівних, непокірних гайдамаків. Парадокси історії: охороняли будівництво фортеці 200 запорозьких козаків.
Фортеця мала 10-метрові земляні вали, глибокі рови, 6 бастіонів з равелінами. Гармати захищав дерев’яний палісад. Форпост став головною ланкою лiнiї фортифiкацiйних споруд Нової Сербiї.
Чому Сербії? А ось чому: з 1754 року навколо фортеці почали селитися серби-переселенці, яких уряд цариці Єлисавети Петрівни всіляко заохочував залишатися на новоосвоєнних землях. Містечко біля фортечних стін містило дерев’яну Троїцьку церкву, будинок князя Потьомкіна, казарми та хати.
В 1769 р. фортеця св. Єлисавети не скорилася осаді семидесятитисячного війська хана Керим-Гірея. А потім, після поділів Польщі та ліквідації Запорозької Січі, південний кордон імперії Романових посунувся набагато далі від фортеці св. Єлисавети — і вона втратила своє стратегічне значення (1784). З того часу фортеця і її передмісті отримали міський статус і нове ім’я: Єлисаветград
В середині ХІХ ст. дерев’яні приміщення фортеці замінили кам’яниці міської лікарні. Місто з військового перетворилося на промислове і торгове: саме в Єлисаветграді в 1785 р. купець Масленников побудував перший в імперії цукровий завод. Працювали цегельні, папірня, шкіряний завод, щороку в місто на чотири ярмарки з’їжджалися купці з Росії, Польщі, Криму, Туреччини, Молдавії. Місто росло, переступило через Інгул, ширилося кварталами і садами, мало лікарні, військовий комплекс, міську думу, банки. Шкода, від тогочасної дерев’яної забудови майже нічого не збереглося: в 1798 та 1833-1834 роках тут шаленіли пожежі. Місто почало облостати цеглою та каменем: збереглися «подорожній палац» зламу XVIII-ХІХ ст., купецькі будинки, особняк Соколових-Бородіних. Трохи пізніше з’явилися Преображенська (1813) та Володимирської ікони (1812, грецька) церкви.
З 1829 року Єлисаветград стає центром вiйськових поселень на пiвднi України. В 1817, 1823, 1827, 1842, 1845, 1847, 1850, 1852, 1859, 1874 та 1888 рр. у мiстi вiдбувалися огляди у присутностi царської родини. Інодi одночасно маневрувало до 100 тисяч солдат. Царі хотіли бачити не лише маневри — і в місто приїжджали театральні трупи з Полтави, Харкова. В міському театрі в 1847 р. виступав великий угорський музикант Ференц Ліст. З 1845 до 1854 року в Єлисаветградському повiті проходив вiйськову службу ад`ютантом командира полку Афанасій Фет. Цікава деталь: квитки на концерти Ліста розповсюджував саме Фет. Бував в місті і О. Пушкін (в 1820-1824 рр.). В 1824 р. Єлисаветград побачив десятирічний Тарас Шевченко.
Шлях від Єлисаветграду до Кіровограду був довгим: в 1924-1934 роках місто називалося Зінов’євськ, в 1934-1939 рр. – Кірово.
Зараз Кіровоград — сучасне місто з розвинутою промисловістю, працюють художній та краєзнавчий музеї. Через місто проходять автошляхи європейського значення: Брест—Париж—Нюрнберг—Прага—Ужгород—Тернопіль—Кіровоград—Донецьк—Махачкала (E50), Слобозія—Галац—Кишинів—Кіровоград—Полтава (E577).
