English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Овруч
Owrucz. Z Tygodnika Ilustrowaniego

Колись профіль міста формував костел 1678 р., і ще один костел, і ще церква св. Миколая, і руїни давньоруського собору, і синагога...


St. Basil's Church in Ovruch

Зараз вибір міських домінант в Овручі менш широкий.


Карта

Координати: 51°19′28″ пн. ш. 28°48′29″ сх. д.

Відео візиту російського царя Миколи ІІ до Овруча

 

Я занадто багато очікувала від Овруча, тож те, що я очікуваного не отримала, не провина поліського прикордонного містечка (неповні 12 тисяч жителів, ліси, погані дороги, Білорусь під боком, сім пагорбів, на яких лежить Овруч, які неначе на щось натякають...).

Просто звідси родом була мати першого мого чоловіка, Сергія. В ті роки Овруч мені здавався недосяжним кінцем-краєм Ойкумени, за котрим лише Чорнобиль, ліси, мочарі і голодні нещасні вовки. Вовки - навколо, а в центрі (чомусь уявлялась величезна пуста площа, біла від сонця) - храм-красень, Василівська церква.

Я б так і далі придумувала б свій власний Овруч, якби не безстрашний Петтіфогер, котрий в чергову мандрівку з Москви через Білорусь на Житомир на уазику взяв з собою мене.

В Білорусі було менш депресивно, це да.

Хоча сама винна: до подорожей я звично не готуюсь. Готувалась, знала б: ще в березні 1863 р. тижневик Tygodnik Ilustrowany починав свою розповідь про Овруч так:

"Овруч, сьогодні одно з найбідніших повітових волинських містечок, мав тим не менш в минулому хвильку блиску та слави, по яким до цього часу залишилися сліди в могилах та руїнах, переказами, як зеленим плющем, обвитих".

 

Занадто вітієвато, але загалом - ну правда ж. Тільки от відвідати могилу древлянського князя Олега Святославовича, як то радить старий тижневик, вже неможливо (та й не факт, що тоді відвідували саме ТЕ поховання). Бідний удільний князь мало того що бився в 977 р. під стінами вотчини (Овруч тоді називався Вручим) з рідним окаянним братом Ярополком, київським князем, так ще й під час відступу війська в паніці своїми ж вояками був скинутий з мосту. Там, у рові, і помер князь, а зверху на нього падали нові й нові жертви того відступу. Ярополк брата поховав, над могилою насипав курган, а за 70 років рештки нещасного Олега перевіз до Києва князь Ярослав Мудрий. Півтора століття тому занадто романтичні мрійники могли ще віднайти в Овручі сліди того рову, де князя власним військом завалило (принагідно тижневик бурчить в бік київських археологів, що "сплюндрували могилу"), зараз і шукати марно.

Десь в тому ж 977 р. брат Олега, Володимир Великий, спорудив у Вручому перший храм. Ймовірно, він стояв на тому ж місці, де зараз знаходиться ключова пам'ятка міста - церква св. Василя. Посвята церкви невипадкова: хреститель-князь взяв після хрещення ім'я Василя. Овруцько-вруцький храм був чи не другою християнською святинею Волині і Полісся (трохи раніше князь вже подбав про місто свого імені, теперішній Володимир-Волинський).


 Від древлянської столиці - до варязької резиденції: легенди і перекази

Архівні матеріали з фондів ІІМК РАН, Санкт-Петербург, Росія, надані Андрієм Чекмарьовим.

В ХІІ ст. захований в лісах Овруч вибрав на свою резиденцію Рюрик Ростиславович. Саме він звів на місці первісного дерев'яного храму муровану церкву у візантійському стилі, і сталося це близько 1190 р. Можливо, зодчим був відомий майстер Петро Мілонег, автор П'ятницької церкви в Чернігові.

Яким саме був той чотиристовпний триапсидний храм з двома кутовими вежами, видатний для свого часу? Літописи лаконічні в описах: золотоверхий - а це вже багато про що говорить. Багатий, значить. Нава храму мала по шість, апсиди по два вузьких вікна (і дотепер в Василівській церкві темно через ці мінімального розміру вікна). Довжина святині 30, ширина - 17 ліктів. Мури - до двох ліктів завтовшки - ховали за шаром вапна замуровані горщики та глиняні банки - для акустики. У вікнах замість рам - дубові дошки, а в них по три круглих отвори. Не зі склом - з бичими міхурами, яке там скло... (Зараз, щоправда, у віконечках таки скло).   

В інтер'єрах храм був вкритий фресками та позолотою - їх залишки (образи богоматері і св. Миколая) були ще помітні на руїні 150 років тому. Дивно, як вдалося решткам храму вистояли аж до початку ХХ ст. (храм було відновлено в 1911 р., заради такої події в Овруч 3 вересня автомобілем приїхав останній російський цар Микола ІІ. Ще й не з пустими руками цар їхав? віз в подарунок позолочене панікадило - воно й дотепер є в церкві). Адже церкву спочатку спалили татари. Через століття навколо поруйнованої святині вже ледь не ліс виріс - але мури трималися. Ще раз храм зруйнували литвини - та стіни все ще стояли. Яким же міцним мав бути розчин (до нього додавалася покришена цегла)! Десь тоді, напевно, виникла легенда, що церкву будували не люди-будівничі, а святі та ангели, в руках котрих камінь розм'якав, як воск - і на ньому залишалися ангельські відбитки пальців (капітанам міліції ця інформація може згодитися). Придивіться до стін церкви й сьогодні: їхня незвична фактура з неначе приліпленими шматками шматків кварцитів кидається в очі.  

Ще один переказ стосувався київських святих отців, котрі йшли до Овруча і несли всі будматеріали з собою (мережі супермаркетів "Епіцентр" тоді ще не існувало). Та коли монахи дійшли до Овруча, то побачили, що собор вже зведено, робота закінчена - тож вони повернули назад на Київ, а каміння покидали по дорозі - от і маємо ольжині купальні в Коростені і інші мальовничі валуни в поліських річках.

Третій переказ розповідає, що язичники-древляни, почувши небесний спів з Василівської церкви, так були вражені, що й собі попрохали "гукнути" (заспівати) під її склепіннями, пообіцявши за це щороку приносити до церкви данину-гуківщизну медом. Ту данину начебто носили до храму ще довгі роки, аж поки Полісся не стало остаточно християнським.

І ще одна легенда побутувала колись: начебто на розвалинах храму св. Василя час від часу можна було почути янгільські славоспіви, а дим від невидимих кадил збирався в коло - і коли це відбувалося, до руїн з неба спускалася Мадонна з ангельським почтом.

Легенди - патик з двома кінцями, що зараз, що в Середні віки. Як сьогодні кожен турист намагається відколупати собі шматочок кристала в печері, так і тоді, наслухавшись таких побожних казочок, народ починав приписувати поруйнованій святині неймовірні властивості. Дійшло до того, що жовту цеглину з Василівської церкви клали покійникам в домовину. Це Харону давні греки готували по дві монети. Поліщуки - люди простіше, потойбічного перевізника чекала цеглина.

Такий ажіотаж навколо старої руїни спричинив думку: якщо місце таке святе, то, може, знову відправляти тут служби? Думка слушна і хороша, та в убогому краю не було достатньо коштів, щоб підняти колоса з руїни. Грошей вистачило лише на зведення посеред руїни дерев'яної каплички, яка разом з усім містом згоріла в 1578 р. Відбудували місто, відбудували й каплицю - та Хмельниччина в 1648 р. знову обпалила Овруч, і знову серед жертв була міні-святиня з дерева. Та поляки не дарма кажуть, що "do trzech razy sztuka". Каплицю відновили втретє. Війни їй вже не загрожували, тож дерев'яна будівля старілася собі з часом, щоб станом на 1784 рік перетворитися в повну руїну. Серед кам'яних розвалин стояла розвалина з дерева. Через катастрофічний стан каплицю закрили, а все начиння з неї перенесли в Миколаївський костел (1748). В 1842 р. обвалилося склепіння храму-розвалини. З 1860 р. кошти на відновлення храму збирали ледь не по всій Росії: сам Овруч був бідним містечком, де було лише 4 мурованих будинки. І храму таки пощастило. Спочатку руїну вкрили дерев'яним наметом - грошей тоді вистачило тільки на це, плюс на зведення мурованої каплички поруч. В 1903 р. руїни були досліджені і сфотографовані на прохання Імператорської Археологічної комісії. Чотири роки (1907-1911) церкву скурпульозно відновлював видатний архітектор О.Щусєв. Йому допомагав зодчий Реріх (не той, що художник), а досліджував залишки старої церкви архітектор Покришкін. Вцілілий фрагмент храму зберегли (це східна вівтарна частина і шматок північної стіни). При роботі використовували частини цегли, яка валялася навколо церкви (знали б вони про звичай з домовиною, ох...). Ті цеглини, корі були в фрагментах стін, котрі відновлювалися, нумерувалися - і потім вставлялися на свої попередні місця (!). Місцева цегельня виготовляла цеглу-плінфу, подібну до давньоруської. Було відтворено вузькі галереї другого ярусу (можливо, оборонні). За майстерне відтворення храму Щусєв отримав в 1910 р. звання академіка. Пізніше декотрі архітектори висловили припущення, що Щусєв помилився: храм міг бути значно вищим, стрункішим.

Розписи собору виконали художники Блазнов, Ф.Волков та Петров-Водкін. Верхній ряд іконостату складають ікони XVI ст.

В радянський час храм лишався діючим (тільки в 1959 р. закрили монастир при церкві). З 1990 р. при церкві відродилася жіноча обитель. Будинок келій зведений також Щусевим на початку ХХ ст. В 1997 р. місто святкувало тисячоліття свого храму.

 

Ще однією мальовничою руїною був на середину ХІХ ст. ієзуїтський монастир з костелом (засновані в 1678 р.). Колегіум в Овруч переїхав з захованого в лісах Ксаверова (містечка неподалік Овруча) - після того, як католики Київщини залишилися без пасторів і без храму, місцева шляхта виділила монахам мальовничу ділянку на пагорбі для будівництва. В пам'ять про первісне місце розташування колегіума він мав назву Xaver-Ovrucense Collegium.

Після ієзуїтів спорудою користувалися ченці-василіяни (з 1773 р.), які продовжували опікуватися також школою при закладі і добудували праве крило до споруди келій. А в 1831 р. в храмі облаштували православну церкву  (в 2001 р. на цьому місці виріс Преображенський собор). Костел під церкву перебудували як зовні, так і всередині. Склепи навколо храму були засипані. Будівля колегіуму швидко прийшла в запустіння, обвалилися сходи, покрівлю з дахув міщани розтаскали хто куди. Дивна ситуація: російський уряд міг би пристосувати величну споруду під якісь установи - здогадалися ж вони розмістити суд в колишньому домініканському монастирі, а поліцейський відділок у єврейському будинку? Школа теж тіснилася в якихось зйомних кімнатах, аж поки під неї не було зведено скромний дерев'яний будиночок.

 

Та повернімося від історії пам'ятки до історії Овруча. Місто часів Рюрика було добре укріплено дерев'яно-земляною фортецею - кажуть, вали того часу все ще помітні подекуди в Овручі. Але сильне укріплення виявилось все-таки слабким перед батиєвою ордою. Після мовчанки завдовжки в століття Овруч на початку XIV ст. відроджується, відновлює укріплення, входить до складу спочатку Галицько-Волинського князівства, з 1356 р. - до Литви, з 1569 р. - до Речі Посполитої.

Де Литва, де Овруч - а де Крим. Навіть сьогодні до Чорного моря звідси їхати добру добу, а вже в Середні віки. Кримських татарів це не бентежило: вони рах по разу нападали на Овруч. В 1399 р. поселення захопив хан Едигей. В 1506 р. татарва знищила дерев'яну овруцьку фортецю. Довелося відбудовувати, цього разу вже в камені, поглиблювати рів. Замок мав чотири в'їздні брами і шість башт.

Це вже поважно. За такими стінами жити якось веселіше, легше - і от підтвердження: в 1641 р. Владислав IV дарує Овручу магдебургію. Ще за вісім років, в буремному 1649-му, овруч стає сотенним містом Київського полку. Польща отримала поселення назад аж в 1667 р. Далі доля Овруча схожа на долю подільських міст: з 1793 р. тут захазяйнували росіяни.  

В Овручі з XVIII ст. жила численна єврейська хасидська громада (1773 іудеї станом на 1847 р., приміром, а в 1897 р їх було вже 3445 чоловік - майже половина населення міста). В 1918 р. тут стався погром під проводом отамана Козиря-Зірки, під час якого більшість єврейських будинків була пограбована і спалена. В радянський час в місті проживало близько 2 тис. євреїв, більшість з яких виїхала в 1990-х роках.

Окрім Василівського храму Овруч - тихе і дуже провінційне містечко, яке зовсім не нагадує Овруч моїх мрій. На жаль.




Василівський храм. З книги "Волинь" (1888).

Василівський храм. З книги "Волинь" (1888).


Ovroutch est une ville de l'oblast de Jytomyr, et le centre administratif du raïon

Єзуїтський костел в Овручу. З тижневика Tygodnik Ilustrowany (14 березня 1863 р.).


Архівні матеріали з фондів ІІМК РАН, Санкт-Петербург, Росія, надані Андрієм Чекмарьовим.

Архівні матеріали з фондів ІІМК РАН, Санкт-Петербург, Росія, надані Андрієм Чекмарьовим.


Owrucz - miasto w obwodzie żytomierskim, nad rzeką Noryn. W X wieku stolica Olega Światosławowicza

Перед міськрадою - Ленін. Лукашенко винен?


Ovruč è una città storica della Oblast di Žytomyr, nell'Ucraina occidentale

Обов'язковий танк-визволитель.


Ovrucs látképe a templommal

Преображенський собор - новобуд.


Монастырские кельи в Овруче рядом с храмом св. Василия

Келії поруч з церквою св. Василя.


Owrutsch, ein Ort im Oblast Schytomyr in Ukraine am Fluss Norin im historischen Gebiet Polesien gelegen.

Думаєш, під храмом річка. А там бідні хатки. Як і століття тому.


Biserica Sfântul Vasile din Ovruci

Фактура храму св. Василя.


Церква св. Василя у Овручі

Церква св. Василя у Овручі


Я б постидалась називати те, що над таблицею, пам'ятником.

Я б постидалась називати те, що над таблицею, пам'ятником.


Овруч. Церква св. Василя

Хрест біля церкви на честь тисячоліття хрещення міста.


Васильевская церковь в Овруче

І ще такий вид храму.


Фрагмент Василівського храму.

Фрагмент Василівського храму.


Книга про Овруч радянських часів

Книга про Овруч радянських часів

© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник