English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Олександрівка

 Найвідоміша з четвірки: церква-музей.

Спочатку - архівне фото.

Спочатку - архівне фото.

Див. також мою статтю про марамароську готику (і храм в Олександрівці) в часописі "Карпати і газеті "Демократична Україна""

Карта

 

Продовжимо подорож в пошуках дерев'яних готичних храмів Мараморошу. Зараз розповідь про найкласичніший з усіх збережених чотирьох - про об'єкт в селі Олександрівці.

В село нас довіз автобус, зупинений в центрі Сокирниці. І добре: Олександрівка з усіх сел, що зберегли дива готичних храмів, розташована найдальше.

Олександрівка вирувала сільським базаром. Всі жителі поселення, здається, вийшли або торгувати нехитрим крамом, або його купувати. Довгі розкладачки з секондом (ох, які там були капці для Міка!!! І як в нас було багато речей - не взяли, хоча смішніших тапків за тих двох м'яких піратів в окулярах я ще не бачила), ящики з анпоями та фруктами, палатки з канцтоварами, шкільний базар...

Розгубившись від такого ярмаркового настрою, я спочатку кинулася до людей: а де ж у вас тут церква? Не бачу!!! АААААААА!!

Любесенько все пояснили та вказали дорогу. Ще й порадили відразу, до кого звернутися за ключами. нам потрібна буде вчителька історії, вона ж завуч місцевої школи, пані Ольга Юріївна (Гарадзей, здається, прізвище, хоча можу й помилитися). "Але обов'язково шукайте завуча! Бо в школі є й інша вчителька, яку теж Ольга Юріївна зовуть!" - кричали нам услід олександрівці. Добре, будемо знати. 


 Погоня за прекрасним серед базарних рядів.

А так храм виглядає зараз.

А так храм виглядає зараз.

Ох. Хто ж знав, що до ключів ще довга година часу! Здавалося, все так просто: ось хата Ольги Юріївни, лише піди, лише візьми!

 Але ж день - базарний! Вчителька - теж людина, кажу як педагог з 8-річним стажем. Наша завучка пішла на базар.

Що було далі - неважко здогадатись. Блека ну дуже хотіла потрапити всередину храму, який, он там, трохи вище, вже виднівся за стріхами. Але - на відміну від церкви, яку Блека бачила в путівниках та книжках з історії українського мистецтва, зовнішність Ольги Юріївни представляла собою суцільну загадку. Моложава. висока. Це - все.

Захекані перебіжки від одного прилавку до іншого. "А ви - не..? А, нє, ви не вона!" - в очі кільком кремезним жінкам. Ох, сказали б хоч, блондинка чи брюнетка!!! 

Простіше спитати в продавців. Ага, була вона в нас, кілька хвилин тому пішла на верхній базар. На верхньому кажуть те саме, але вже про нижній.

 

Ринок я оббігла, здається, тричі. Але мета була досягнута.

Ми відправляємося до храму очікувати на явлення ключів та гарного екскурсовода. Все ок.


 Церква-музей.

Експонати - це і прялка, і самі стіни...

Експонати - це і прялка, і самі стіни...

Церква виситься на невеликому пагорбі над селом. Хоча - пагорбів тут багато, і всі невеликі. Олександрівка лежить серед них, як яблучко в глибокій мисці.

Підходимо до храму, минаючи невеликий потічок. Церква загорожена з усіх боків, хоча при бажанні можна й перелізти через залізну огорожу.

Тут, як і за радянських часів, розміщається сільський музей, куди приводять не лише туристів, а й місцевих школярів. Експонати туляться під вологими стінами на полицях та вішаках: зразки давнього та не дуже народного одягу, якісь пляшки та глечики... Не важко вгадати, які саме музейні жителі користуються в дітлахів найбільшою популярністю. Це не вишукані вишиті сорочки і не старі праски. І навіть не унікальні розписи з 1799 року, що вкривають майже кожен сантиметр стін церквиці. Це — стенд з бонами (грошовими купюрами), які в різні часи ходили в Мараморошу. Тут і австро-угорські, і чеські, і румунські, і радянські гроші. Ольга Юріївна розказує, малеча обліплює стенд зусібіч, притуляючись носиками до холодного скла. Через купюри — до знання історії краю? Цікавий шлях. Мабуть, ефективний. :о)

Фрагмент іконостасу

Фрагмент іконостасу

 

Шкода, що особлива бравада в місцевих підлітків — бити вікна церкви-музею. І немає ліків на цю біду. Бо виховання - процес клопіткий, повинно починатися воно ще з колиски. А школа... Школі виховати - важко. Знов-таки, як бувший педагог говорю.

Взимку через пусті шиби налітає в храм сніг, вкриваючи вішаки з народним вбранням та полиці з експонатами. Навесні сніг перетворюється в калюжі, що псують древні розписи та підлогу. Добре хоч сіткою вікна затягли...

Пані Ольга каже, що минулого року (2004-го) зустрічали селяни поважних гостей з Києва та закордоння: в церкві проводилась наукова конференція. Природно, з питань відродження храму. Доповіді читали, обміри робили, обфотографували геть все, обіцяли книгу випустити, Олександрівці присвячену — і роз’їхались по домівках. А вікна так і стоять незасклені.


 Диво на стінах.

Святі дивляться на сорочки.

Святі дивляться на сорочки.

Досить про сумне, хочеться роздивитися розписи, виконані, як вказано на стіні,  „Стефаном маляром Теребельським”. Невисоке, низьке приміщення бабинця заповнене фігурами добрих і злих жон (це щось з біблії, в цьому я повний профан), вбраних по моді тих часів,  войовничих лицарів, а ще — чотирьох чортів-вершників Апокаліпсису. У першого в руках лук, у другого меч, терези тримає третій, а четвертий, під яким „конь блед”, здається, тікає від роззявленої червоної пащі, що вибирається з-під землі. Деякі сюжети лише вгадуються, деякі ж чудово виділяються на світлому дереві своїми коричнево-червоними та синіми кольорами.

До речі, кожне обличчя - неповторне, в кожної фігури - свій вираз, свої жести, свій, не схожий на сусідський, одяг. Цікаво, хто слугував майстру моделями?

Здається, саме фрески бабинця збереглися в Олександрівській церкві найкраще.

 

То злі жони - чи добрі? Не розбираюся. :)

То злі жони - чи добрі? Не розбираюся. :)

Поблизу вівтаря розмістились святі. Чим ближче до стелі, тим гірше збережені розписи: занадто вогко. Хоча щось розгледіти можна, особливо піднявшись на хори: ось Голгофа, ось якийсь монстр з десятком ніг, а це, здається, ангел. Стеля теж розписана, але там рівень збереження фресок просто жалюгідний. В закристії святі Миколай, Нікіфор та Іоанн Златоуст  роздивляються зразки закарпатського ткацтва.

З усіх чотирьох церков в олександрійській чотириярусний іконостас зберігся найкраще. Все так само, як і століття тому, світить над ним намальоване сонце, а з протилежного боку на фоні темного неба розсипались польовими маргаритками зорі.

 

Розписи олександрівської церкви вартують того, щоб роздивлятись їх годинами. Вивчати їх. Намагатись зрозуміти. Писати про них наукові статті в розумні товсті журнали.

Певно, вже існує безліч таких статей. Мені, щоправда, жодна не траплялась. Вам трапиться - дайте знати. Буду вдячна. 


 Крещендо марамароської готики.

Старий хрест поблизу церкви.

Старий хрест поблизу церкви.

Завдяки Ользі Юріївні ми побачили все, що було цікавого в храмі. І почули теж чимало. Я навіть забралася на хори, щоб звідти сфотографувати вівтар церкви та поближче роздивитися зруйновану вологою стелю.

Мік тим часом діловито розкладав щойно куплений штатив і методично фотографував кожну фреску на стіні церквиці. В результаті можемо похвалитися більш як 100 мегабайтами матеріалу з Олександрівки. :)

Час виходити з тісного помешкання на свіже повітря та роздивитися храм ззовні.

Але ж гарний! Добре, що зберігся, добре, що вистояв попри всі негаразди останніх десятиліть.

 

І дерев'яну каркасну двоярусну дзвіницю церкви в Олександрівці, на відміну від інших дерев'яних храмів Хустщини, ніхто нікуди не чіпає, панотці інших храмів не використовують її для власних потреб.

Та й навіщо? Місце ж для селян - святе. Церква на цьому місці, кажуть, стояла ще в XV столітті. До речі, якраз ще в готичні часи. Та, що височить зараз - нащадок більш давнього храму. І перша відома згадка про неї - у записці мукачівського єпископа Ольшанського. Було це в 1751 році. 

Хоча достатньо одного погляду на стіни храму, щоб зрозуміти: все не так просто з його датуванням. Виразний нахил стін досередини цієї тридільної церквиці - виразний знак архаїчності споруди. Так будували дуже, дуже давно.

 

Динамічна композиція об’ємів олександрівського храму, що зростає від чотириколонного низького ґанку до тоненького вершечку 25-метрової вежі, прикрашеної декоративними башточками, звучить сильним акордом. Гімном красі та гармонії. 


 Прощальний акорд.

Церква в усій красі.

Церква в усій красі.

...Здавалося б, це був вже третій храм за сьогодні, час втомитися від вражень. Всі ж бо церкви досить схожі між собою, а все одно дивуєшся довершеності планування марамороських дерев'яних святинь.

 

Шкода, що знаю я про ці храми так мало. Хоча - перерила навіть угорський сектор інтернету в пошуках дещиць інформації. Та все, що знайшла, таке мізерне... Бо одного знання, що угорською поселення називається Ósándorfalva - не досить, повірте.

 

 

І  я знаю: я ще повернусь сюди. Марамороський край - магічна земля. В неї закохуєшся навіки.  


 Навздогін за сторінкою.

Охоронець царських врат.

Охоронець царських врат.

Коли контент сторінки, присвяченої храму в Олександрівці, було вжде створено, прилив Інету прибив до мого комп'ютеру ось таку сторінку, присвячену Хустському району.

 

Звідси вдалося дізнатися, що село славиться не тільки дерев'яним храмом, а й...

 

1. Про те, що колись село називалось Шандрова. (що дещо не збігається з інформацією, знайденою на угорських сайтах).

 

2. Що на початку ХХ століття про це село знали по всіх Карпатах.

 

3. Що славу селу принесла ропа, яку знайшли в невеликій олександрівській криниці. Цитую вищезгаданий сайт: ропа "нагадує своїм зовнішнім видом мармелад який утворився від сильної концентрації солі".

 

4. Що завдяки багатьом приїжджим, які чимчикували сюди за ропою, в селі почала розвиватися інфраструктура, бондарство та солеваріння.

На жаль, ціна на сіль - нестабільна штука. З її падінням впала й популярність цього марамароського села.

 

Так що не храмом єдиним...

 



© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник