English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Олександрівка

Найвідоміша з четвірки: церква-музей.

Спочатку - архівне фото.

Див. також мою статтю про марамароську готику (і храм в Олександрівці) в часописі "Карпати і газеті "Демократична Україна""

Карта

 

Продовжимо подорож в пошуках дерев'яних готичних храмів Мараморошу. Зараз розповідь про найкласичніший з усіх збережених чотирьох - про об'єкт в селі Олександрівці.

В село нас довіз автобус, зупинений в центрі Сокирниці. І добре: Олександрівка з усіх сел, що зберегли дива готичних храмів, розташована найдальше.

Олександрівка вирувала сільським базаром. Всі жителі поселення, здається, вийшли або торгувати нехитрим крамом, або його купувати. Довгі розкладачки з секондом (ох, які там були капці для Міка!!! І як в нас було багато речей - не взяли, хоча смішніших тапків за тих двох м'яких піратів в окулярах я ще не бачила), ящики з анпоями та фруктами, палатки з канцтоварами, шкільний базар...

Розгубившись від такого ярмаркового настрою, я спочатку кинулася до людей: а де ж у вас тут церква? Не бачу!!! АААААААА!!

Любесенько все пояснили та вказали дорогу. Ще й порадили відразу, до кого звернутися за ключами. нам потрібна буде вчителька історії, вона ж завуч місцевої школи, пані Ольга Юріївна (Гарадзей, здається, прізвище, хоча можу й помилитися). "Але обов'язково шукайте завуча! Бо в школі є й інша вчителька, яку теж Ольга Юріївна зовуть!" - кричали нам услід олександрівці. Добре, будемо знати. 

Погоня за прекрасним серед базарних рядів.

А так храм виглядає зараз.

Ох. Хто ж знав, що до ключів ще довга година часу! Здавалося, все так просто: ось хата Ольги Юріївни, лише піди, лише візьми!

 Але ж день - базарний! Вчителька - теж людина, кажу як педагог з 8-річним стажем. Наша завучка пішла на базар.

Що було далі - неважко здогадатись. Блека ну дуже хотіла потрапити всередину храму, який, он там, трохи вище, вже виднівся за стріхами. Але - на відміну від церкви, яку Блека бачила в путівниках та книжках з історії українського мистецтва, зовнішність Ольги Юріївни представляла собою суцільну загадку. Моложава. висока. Це - все.

Захекані перебіжки від одного прилавку до іншого. "А ви - не..? А, нє, ви не вона!" - в очі кільком кремезним жінкам. Ох, сказали б хоч, блондинка чи брюнетка!!! 

Простіше спитати в продавців. Ага, була вона в нас, кілька хвилин тому пішла на верхній базар. На верхньому кажуть те саме, але вже про нижній.

 

Ринок я оббігла, здається, тричі. Але мета була досягнута.

Ми відправляємося до храму очікувати на явлення ключів та гарного екскурсовода. Все ок.

Церква-музей.

Експонати - це і прялка, і самі стіни...

Церква виситься на невеликому пагорбі над селом. Хоча - пагорбів тут багато, і всі невеликі. Олександрівка лежить серед них, як яблучко в глибокій мисці.

Підходимо до храму, минаючи невеликий потічок. Церква загорожена з усіх боків, хоча при бажанні можна й перелізти через залізну огорожу.

Тут, як і за радянських часів, розміщається сільський музей, куди приводять не лише туристів, а й місцевих школярів. Експонати туляться під вологими стінами на полицях та вішаках: зразки давнього та не дуже народного одягу, якісь пляшки та глечики... Не важко вгадати, які саме музейні жителі користуються в дітлахів найбільшою популярністю. Це не вишукані вишиті сорочки і не старі праски. І навіть не унікальні розписи з 1799 року, що вкривають майже кожен сантиметр стін церквиці. Це — стенд з бонами (грошовими купюрами), які в різні часи ходили в Мараморошу. Тут і австро-угорські, і чеські, і румунські, і радянські гроші. Ольга Юріївна розказує, малеча обліплює стенд зусібіч, притуляючись носиками до холодного скла. Через купюри — до знання історії краю? Цікавий шлях. Мабуть, ефективний. :о)<?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" />

Фрагмент іконостасу

 

Шкода, що особлива бравада в місцевих підлітків — бити вікна церкви-музею. І немає ліків на цю біду. Бо виховання - процес клопіткий, повинно починатися воно ще з колиски. А школа... Школі виховати - важко. Знов-таки, як бувший педагог говорю.

Взимку через пусті шиби налітає в храм сніг, вкриваючи вішаки з народним вбранням та полиці з експонатами. Навесні сніг перетворюється в калюжі, що псують древні розписи та підлогу. Добре хоч сіткою вікна затягли...<?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" />

Пані Ольга каже, що минулого року (2004-го) зустрічали селяни поважних гостей з Києва та закордоння: в церкві проводилась наукова конференція. Природно, з питань відродження храму. Доповіді читали, обміри робили, обфотографували геть все, обіцяли книгу випустити, Олександрівці присвячену — і роз’їхались по домівках. А вікна так і стоять незасклені.

Диво на стінах.

Святі дивляться на сорочки.

Досить про сумне, хочеться роздивитися розписи, виконані, як вказано на стіні,  „Стефаном маляром Теребельським”. Невисоке, низьке приміщення бабинця заповнене фігурами добрих і злих жон (це щось з біблії, в цьому я повний профан), вбраних по моді тих часів,  войовничих лицарів, а ще — чотирьох чортів-вершників Апокаліпсису. У першого в руках лук, у другого меч, терези тримає третій, а четвертий, під яким „конь блед”, здається, тікає від роззявленої червоної пащі, що вибирається з-під землі. Деякі сюжети лише вгадуються, деякі ж чудово виділяються на світлому дереві своїми коричнево-червоними та синіми кольорами.

До речі, кожне обличчя - неповторне, в кожної фігури - свій вираз, свої жести, свій, не схожий на сусідський, одяг. Цікаво, хто слугував майстру моделями?

<?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" />Здається, саме фрески бабинця збереглися в Олександрівській церкві найкраще.

 

То злі жони - чи добрі? Не розбираюся. :)

Поблизу вівтаря розмістились святі. Чим ближче до стелі, тим гірше збережені розписи: занадто вогко. Хоча щось розгледіти можна, особливо піднявшись на хори: ось Голгофа, ось якийсь монстр з десятком ніг, а це, здається, ангел. Стеля теж розписана, але там рівень збереження фресок просто жалюгідний. В закристії святі Миколай, Нікіфор та Іоанн Златоуст  роздивляються зразки закарпатського ткацтва.

З усіх чотирьох церков в олександрійській чотириярусний іконостас зберігся найкраще. Все так само, як і століття тому, світить над ним намальоване сонце, а з протилежного боку на фоні темного неба розсипались польовими маргаритками зорі.

 

Розписи олександрівської церкви вартують того, щоб роздивлятись їх годинами. Вивчати їх. Намагатись зрозуміти. Писати про них наукові статті в розумні товсті журнали.

Певно, вже існує безліч таких статей. Мені, щоправда, жодна не траплялась. Вам трапиться - дайте знати. Буду вдячна. 

Крещендо марамароської готики.

Старий хрест поблизу церкви.

Завдяки Ользі Юріївні ми побачили все, що було цікавого в храмі. І почули теж чимало. Я навіть забралася на хори, щоб звідти сфотографувати вівтар церкви та поближче роздивитися зруйновану вологою стелю.

Мік тим часом діловито розкладав щойно куплений штатив і методично фотографував кожну фреску на стіні церквиці. В результаті можемо похвалитися більш як 100 мегабайтами матеріалу з Олександрівки. :)

Час виходити з тісного помешкання на свіже повітря та роздивитися храм ззовні.

Але ж гарний! Добре, що зберігся, добре, що вистояв попри всі негаразди останніх десятиліть.

 

І дерев'яну каркасну двоярусну дзвіницю церкви в Олександрівці, на відміну від інших дерев'яних храмів Хустщини, ніхто нікуди не чіпає, панотці інших храмів не використовують її для власних потреб.

Та й навіщо? Місце ж для селян - святе. Церква на цьому місці, кажуть, стояла ще в XV столітті. До речі, якраз ще в готичні часи. Та, що височить зараз - нащадок більш давнього храму. І перша відома згадка про неї - у записці мукачівського єпископа Ольшанського. Було це в 1751 році. 

Хоча достатньо одного погляду на стіни храму, щоб зрозуміти: все не так просто з його датуванням. Виразний нахил стін досередини цієї тридільної церквиці - виразний знак архаїчності споруди. Так будували дуже, дуже давно.

 

Динамічна композиція об’ємів олександрівського храму, що зростає від чотириколонного низького ґанку до тоненького вершечку 25-метрової вежі, прикрашеної декоративними башточками, звучить сильним акордом. Гімном красі та гармонії. 

Прощальний акорд.

Церква в усій красі.

...Здавалося б, це був вже третій храм за сьогодні, час втомитися від вражень. Всі ж бо церкви досить схожі між собою, а все одно дивуєшся довершеності планування марамороських дерев'яних святинь.

 

Шкода, що знаю я про ці храми так мало. Хоча - перерила навіть угорський сектор інтернету в пошуках дещиць інформації. Та все, що знайшла, таке мізерне... Бо одного знання, що угорською поселення називається Ósándorfalva - не досить, повірте.

 

 

І  я знаю: я ще повернусь сюди. Марамороський край - магічна земля. В неї закохуєшся навіки.  

Навздогін за сторінкою.

Охоронець царських врат.

Коли контент сторінки, присвяченої храму в Олександрівці, було вжде створено, прилив Інету прибив до мого комп'ютеру ось таку сторінку, присвячену Хустському району.

 

Звідси вдалося дізнатися, що село славиться не тільки дерев'яним храмом, а й...

 

1. Про те, що колись село називалось Шандрова. (що дещо не збігається з інформацією, знайденою на угорських сайтах).

 

2. Що на початку ХХ століття про це село знали по всіх Карпатах.

 

3. Що славу селу принесла ропа, яку знайшли в невеликій олександрівській криниці. Цитую вищезгаданий сайт: ропа "нагадує своїм зовнішнім видом мармелад який утворився від сильної концентрації солі".

 

4. Що завдяки багатьом приїжджим, які чимчикували сюди за ропою, в селі почала розвиватися інфраструктура, бондарство та солеваріння.

На жаль, ціна на сіль - нестабільна штука. З її падінням впала й популярність цього марамароського села.

 

Так що не храмом єдиним...

 



© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник